Історичні події нерідко стають приводом для конфлікту, коли їх починають використовувати для політичної боротьби. Те саме сталося в українському випадку довкола теми Голодомору та Голокосту. Їх порівняння та протиставлення вже закріплено на суспільному рівні. Конфлікт постає у тому, що дискусії навколо визнання Голодомору геноцидом тривають і досі і рядом країн (у тому числі Ізраїлем) не визнаються.
Це сприймається як диференціація жертв (хто більше/дійсно постраждав або хто заслуговує на визнання/комеморацію/тощо). В основі цієї диференціації жертв закладено ділення на «наших» (етнічних українців») і «ваших» (етнічних євреїв).
Я хочу показати штучність цієї сучасної форми протиставлення через свідчення тих, хто пережили обидві трагедії: і Голодомор, і Голокост на території України. Обидві події відбувались на території сучасної України і проміжок між ними зайняв менш ніж десятиліття.
Історія 1: Шпорт Цилі Бен’ямінівни, яка народилась 1 листопада 1925 року в с. Кирнасівка, Тульчинського району Вінницької області. Вона походила з бідної родини працівника заводу , а її мама захворіла у 1932 роц. Через це родині довелося віддати однорічну сестру респондентки)у дитячий будинок. Її забрали лише після 1933 року, адже сім’я важко пережила події Голодомору. А маленька сестра повернулась з дитячого будинку з хворобами, які виникли внаслідок браку харчування. Циля була ще дитиною, проте згадує, як доводилось готувати «млинці з акації», бо було дуже мало їжі. Подібний є специфікою саме українських сіл, які найбільше потерпали від Голодомору 1932-1933 рр. Лише тут ми можемо знайти виживших, які пережили і Голодомор, і Голокост.
У роки Голокосту Циля перебувала у концтаборі під назвою «Мертва петля» с. Печери, Вінницької області. Однією з найемоційніших тем у її розповіді була тема їжі. Розповідаючи про відсутність харчів вона навіть трохи запинається у розповіді. Циля зазначає, який це жах, бачити як люди помирають з голоду. Вона сама порівнює це 1933 роком, коли під час Голодомору, в її селі Кирнасівка вона бачила пухлі трупи людей. А тіла загиблих у таборі Циля називає «мощі», тобто висохші. Циля говорить, що коли бачиш таку фігуру, то розумієш, що ця людина приречена на скору загибель.
Також можна зустріти немало спогадів про взаємодію євреїв з місцевим українським населенням.
Ось до якого висновку дійшов С. Вайман в своїх спогадах про гето в Поповцях: «Украинцы очень поддерживали нас. Почему украинцы поддерживали нас? Потому что они испытали голод 33-го года. И они так поддерживали евреев, насколько они могли. Насколько они могли.»
Схожі спогади і про гето в Острозі, яке пережив В.Вальдман: «Но багато було таких людей з Острога, які підходили під гетто, українці. Вони і хліб перекидали»
Типова картина в період Голокосту на території України виглядала так: «Те вещи, которые были, меняли на хлеб. А были такие украинцы, которые видели, что идут эти вот, что нас гоняют, и они каждому бросали по куску хлеба».
Тобто, в основному ми бачимо бартер речей на їжу або просто допомогу.
Роль місцевого українського населення підкреслює і Р. Гіттерман з Ямполя: «Если бы не люди украинской национальности, мы бы, конечно, не выжили.» При цьому вона зазначає, що це робилось потайки, бо допомога єврейському населенню була заборонена, аж до того, що переховування єврея каралось смертю.
І неодноразово у записах спогадів можна побачити вдячність українському населенню. Звичайно, тут не варто забувати про «упередження виживання» — тобто когнітивну помилка тих, кому вдалось врятуватись. Бо всі ці спогади перш за все об’єднує той факт, що ці люди спромоглися вижити в умовах екстремального насильства. А дізнатись про життя та смерть решти євреїв, які померли у роки Голокосту в Україні, на жаль, неможливо.
Підсумовуючи, чи можемо ми казати про те, що ці випадки якимось чином заперечують існування антисемітизму в Україні? Ні, і це не є метою цього допису.
Тим паче, антисемітизм не завершився разом з Голокостом. Якщо розглядати історію антисемітизму в радянській Україні, то ситуація лише погіршувалась. І наразі ми бачимо як ця форма ксенофобії набирає нових форм.
Мета цього допису ширше показати історію українського єврейства, україно-єврейських відносин. Цей стереотип зустрічається з обох сторін дискусії і частково базується на спекулятивному використанні історичних матеріалів. Це слугує ніби виправданням сучасним українським антисемітам, які часто вважають, що підтримують традиції українства.
Тут я розкриваю лише одну грань ролі українців у Голокості: грань свідків, або тих, хто робили праведні дії. Були і протилежні інші випадки, пов’язані зі структурним насильством, яке робило можливим різні види індивідуального насильства тих, хто отримав непропорційно велику кількість влади (наприклад, українські поліцаї). Але це тематика для окремого допису.
Як ми побачили, ті, хто пережили і Голодомор, і Голокост самі починають порівнювати ті події. Але ці порівняння настільки відрізняюються від тих, щ нині панують у суспільному полі, що я вирішила ними поділитись. Нині ці порівняння є політизованим інструментом для будівництва національного українського міфу, який лише загострює відносини у такій мільтиетнічній та мультикультурній країні, як Україна. Цей міф творить ірраціональну ситуацію, коли історія східноєвропейських євреїв, які поколіннями проживали на території України не вважається частиною української історії. На жаль, описаний випадок лише один з прикладом цієї тенденції, а не поодиноким винятком.